Грані непересічної особистості

У кожного – своя доля, та тільки від самої людини залежить, що вона обирає в житті та до чого прагне. Про Євгена Ятчука у селі Бабин кажуть – майстер на всі руки! І це дійсно так, бо все йому вдається: створювати вироби з металу, зводити будинки і писати вірші. Усі захоплення – єдине ціле, рівноправні грані його непересічної особистості. Та понад усе чоловік плекає родове обійстя, збудоване власними руками. На все життя запам’яталося дитинство, коли доля тяжко його випробовувала.

– Ми були всією родиною в хаті, коли прийшов солдат і сказав: «Збиратесь. У вас є година на все», – пригадує Євген Ятчук. –  Усі пожитки мати і батько почали складати на підводу. Узяли найнеобхідніше і те, що встигли. До воза прив’язали корову. Вирушили разом із ще чотирма сім’ями з рідної домівки на Холмщині в Дніпропетровськ. Я, чотирьохрічний хлопчик, запам’ятав на все життя той лихий шлях. Як мати трималася за бік, що кровоточив: коли вона вернулася за мною до хати, де я наляканий сховався, солдат сунув її в бік штиком гвинтівки. Як страшно їхали, у негоду ховаючись під возом і розраховуючи їжу. А тут у Бабині ще й корова надумала телитися, от і пройшлося зробити вимушену зупинку. Роздивилися село – гарне. Напитали хутірську хату: її чех продавав, повертався на батьківщину. Таким було для нас примусове переселення страшної операції “Вісла”, коли 150 тисяч українців виселили з домівок, пограбували і поставили на межу виживання всього за три місяці 1947 року. Дякувати Богу, що для нашої родини все відносно добре склалося.

Євген Йосипович у селі Бабині закінчив школу, пішов працювати на цукровий завод, зустрів свою майбутню дружину Ганну Юхимівну. Вирішили будувати власний будинок, ось тут і прийшлося навчатися усім премудростям будівництва. А ще верховодив будівництвами в сестри Ольги, брата Івана, тітки Ганни. Усім хотілося мати власне житло – нажиті ними ж будинки були віддані полякам, яких заселили на вже оброблені і засіяні землі та набуте майно. До слова кажучи, навідувався Євген Йосипович на рідну Холмщину. Стоїть батьківська хата і донині. І болючий щем охопив душу. Та болючий щем можна і потрібно перетворювати в творчий! Не помічаючи плину часу, Євген Йосипович бентежно читає авторські вірші про сенс людського буття. П’ятдесят років свого життя віддав роботі на цукровому заводі: щоденній праці, авторським удосконаленням технологічних процесів та раціоналізаторським пропозиціям. Але в своїй праці завжди був щасливим. Стверджує, що гарна в нього доля, бо щасливий у шлюбі з дружиною, є дві дочки, зяті, троє онуків, двоє правнуків. А домашні клопоти та господарство не дають сумувати, адже вільного часу практично немає.

Зараз що важливо: посадити городи, до бджіл заглянути, корову завести-привести. Та всієї сільської роботи не переробиш. А от коли вже трохи звільнюся, то можна щось і для душі творити – жваво розповідає Євген Йосипович.

Грані непересічної особистості

І дійсно, зайшовши на подвір’я до господарів милуєшся красою: колоритністю рукотворних виробів та кількістю квітучих рослин. Живучи у постійній праці, радіє Євген Йосипович, що зреалізував головний задум життя – будівництво каплички. Протягом чотирьох років виношував ідею, відкладав кошти, націлювався до величної роботи. Потім зреалізував власні ескізи будівництва та оформлювальні елементи з металу та дерева. А відкриття каплички приурочив на 1025–річчя Хрещення Київської Русі. Відтоді кожного року 4 серпня, у день пам’яті святої рівноапостольної Марії Магдалини, день, коли відбулось освячення людської праці на славу Божу – звершується в ній святкове богослужіння.

Ірина ПОВАР.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

//graizoah.com/afu.php?zoneid=2962165Scroll Up